Сім’єю ми стаємо не в РАЦСІ, друзі мої…
І не тоді, коли живемо разом.
І не тому, що навчилися поступатися і підлаштовуватися.
Все вищеперелічене можна легко зробити і з абсолютно чужими людьми просто через необхідність… що багато хто з нас, поклавши руку на серце, і робить.
І іноді це цілком собі життєздатна конструкція. Саме конструкція… не сім’я.
Сім’єю ми стаємо тоді, коли виходить не підлаштуватися, а прийняти право кожного залишитися собою.
Ось тут сім’я, друзі.
Не там, де кожен доламує іншого до своїх “хочу”, а де спільне ДОБРЕ не страждає від різниці в деталях.
Це можливо, коли є збіг у головному – в обопільному бажанні бути саме один з одним, а не з рандомним володарем стандартних переваг.
І як це помітно.
Як видно навіть за способом продукти купувати в супермаркеті.
За манерою говорити про проблеми.
За загальним сміхом.
За чуйністю, яка замаскована часом навіть під занудну «бабусину» турботу.
Нитки, що пов’язують нас незримим вузликом любові до сім’ї, все-таки трохи доленосні.
Можна робити правильно і ретельно, але так і залишитися випадковими людьми на одній території.
А можна на загальну думку, включаючи своє власне, думати, що ви несумісні, але дивитися все життя в одне вікно, ніколи не бажаючи замінити на інше ні життя, ні того, хто стоїть з тобою поряд і дивиться із задоволенням туди ж.
Я вірю в останнє.
Не просто вірю.
Бачу.
Нехай кожен із нас буде зігрітий тим, кому сам несе своє тепло.
Це і є СІМ’Я.
Ліля Град