Сім’єю ми стаємо не в РАЦСі, друзі мої, повірте мені…

Поділитися

Сім’єю ми стаємо не в РАЦСІ, друзі мої…

І не тоді, коли живемо разом.

І не тому, що навчилися поступатися і підлаштовуватися.

Все вищеперелічене можна легко зробити і з абсолютно чужими людьми просто через необхідність… що багато хто з нас, поклавши руку на серце, і робить.

І іноді це цілком собі життєздатна конструкція. Саме конструкція… не сім’я.

Сім’єю ми стаємо тоді, коли виходить не підлаштуватися, а прийняти право кожного залишитися собою.

Ось тут сім’я, друзі.

Не там, де кожен доламує іншого до своїх “хочу”, а де спільне ДОБРЕ не страждає від різниці в деталях.

Це можливо, коли є збіг у головному – в обопільному бажанні бути саме один з одним, а не з рандомним володарем стандартних переваг.

І як це помітно.

Як видно навіть за способом продукти купувати в супермаркеті.
За манерою говорити про проблеми.
За загальним сміхом.
За чуйністю, яка замаскована часом навіть під занудну «бабусину» турботу.

Нитки, що пов’язують нас незримим вузликом любові до сім’ї, все-таки трохи доленосні.
Можна робити правильно і ретельно, але так і залишитися випадковими людьми на одній території.

А можна на загальну думку, включаючи своє власне, думати, що ви несумісні, але дивитися все життя в одне вікно, ніколи не бажаючи замінити на інше ні життя, ні того, хто стоїть з тобою поряд і дивиться із задоволенням туди ж.

Я вірю в останнє.

Не просто вірю.

Бачу.

Нехай кожен із нас буде зігрітий тим, кому сам несе своє тепло.

Це і є СІМ’Я.

Ліля Град