— Бабуся, а що там у тебе? – Моя трирічна дочка мало не з головою залізла в сумку свекрухи.
Ще тиждень тому цей етап зустрічі з улюбленою бабусею був третім і йшов після вітання та «обіймашок». Але за тиждень два перші зникли через непотрібність. Навіщо відкладати у далеку скриньку? Ти ж щось принесла для онуки, бабусю? То чого зволікати?
У Григорія Остера є «Шкідлива порада», яка починається зі слів:
Якщо ти прийшов на ялинку,
Свій подарунок вимагай одразу…
Моя дочка ще не доросла до цієї книги, але могла б чудово цю «шкідливу пораду» проілюструвати. І мені нема в чому її звинуватити. Якщо бабуся, щоразу переходячи поріг нашої квартири, навіть просто повернувшись із булочної або від стоматолога, обов’язково приносить внучці «подаруночок», внучка цей подаруночок вважатиме таким же обов’язковим атрибутом бабусі, як її пальто та окуляри.
— Книжечку! – Відповідає бабуся, радіючи, що може внучці догодити.
— Лялечку, – вдруге дістає з сумки іграшку.
— Заколочки! – оголошує внучці радісно.
— Шоколадне яйце, — милується, як онука посміхається, намацавши у сумці кіндер.
— Ведмедика, — видає енного за ліком за місяць плюшевого ведмедя.
— Олівці, ти ж любиш малювати? – Запитує, знаючи відповідь. Адже вона уточнювала це того тижня, коли дарувала внучці фломастери. І буквально позавчора, вручаючи їй пензлики та акварель. А за день до цього була воскова крейда.
— Нову спідничку, ти ж принцеса! – бабуся пропонує внучці відразу приміряти обновку. Хоча онука зустрічає її у безрукавці, яку бабуся подарувала вчора. І в капцях, які бабуся принесла через тиждень після інших, картатих з бантиком.
Внучка слухняно показує потребу подарунків. Крейду? Тут же малює. Шпильки? Тут же кріпить на чубчик. Книжка? Сідає перед бабусею на підлогу і починає розглядати картинки. Цукерки? З’їдаються миттєво, навіть якщо на кухні чекає недоїдений суп. Мильні бульбашки? Випустити їх всі відразу під стелю у передпокої! Нові колготки? Тут же зняти старі, кинути як сміття десь у кутку.
— І все? – вкотре зустрівши бабусю, онука, отримавши в подарунок набір пластиліну, роздумує: вже настав час радіти і ліпити, чи, може, в сумці є ще щось важливіше?
— Це все, — перепрошує бабуся. – Я тобі завтра принесу більше, добре?
— Добле! – киває онука. Бабуся обіймає її. Бабусю прощено. Бабуся не стала в мить нелюбою, непотрібною, поганою.
— Не подумала, що вона вже підросла. Тягаю їй дрібниці якісь. Завтра зайду до великої крамниці, куплю щось важливіше, — залишившись зі мною наодинці, свекруха і в мене ніби теж вибачається. Виправдовується, що не догодила. Обіцяє догодити.
— А може спробуємо зовсім без подарунків? – я акуратно наступаю на хвору мозоль, хоча чоловік просив не наступати. Мовляв, мама образиться, засмутиться, переживатиме.
— Тобто, як? – через товсте скло окулярів на мене дивляться здивовані очі. Свекруха намагається зрозуміти про що я, але ніяк не може.
— Я хотіла б, щоб Єва любила вас просто так. Тішилася просто вам, просто тому факту, що ви, її улюблена бабуся, прийшли. Цінувала б проведений з вами час. Ваші розмови. У вас до неї особливий підхід. Ви навчили її застеляти ліжечко. А я скільки не намагалася, вона весь час тікала. Ви вчора пішли, а вона, доки не заснула, співала пісню, яку ви їй співали… Це ж так важливо…
Слова про пісню свекруха торкнулися, але не переконали.
— Навіть цукерку не нести?
— Навіть.
— А яблучко? Своє. З дачі?
— Яблучко, звісно, можна! – я вже й сама почала переживати, що образила маму чоловіка. Весь вечір вона була якась мовчазна. Пішла замислена.
— Мамо, бабуся плинесе мені завтла багато всього! – Оголосила дочка, як тільки за бабусею зачинилися двері.
— А може, навпаки? Давай ми з тобою зробимо подарунок бабусі? І попросимо нічого у сумці не нести, щоб було місце забрати подарунок із собою?
Здавалося б, я позбавляла доньку щоденної радості. Навички отримувати сюрприз без приводу. Адже в її кімнаті ще залишалося трохи порожнього місця для подарунків. Але дочка взагалі не засмутилася. Жодних сліз, ніякого тупання ніжкою. Ні натяку на «Хочу!», «Дай!», «Моє!». Можливість подарувати подарунок бабусі втішила її сильніше за будь-який бабусиний подарунок, який вона отримувала за останні півроку.
Коли бабуся з’явилася у нас наступного дня, ми просто в коридорі почастували її пирогом, який пекли разом, подарували їй портрет, який разом намалювали, вручили коробку шоколадних цукерок. Бабуся сміялася, але я бачила: у її очах сльози.
— Ну, задарували бабу! – Сказала вона замість дякую. І не могла приховати: вона не звикла, щоб дарували їй. Щоб давали просто так без приводу. Щоб не заглядали: що там у сумці? Чим можна поживитись? Що видаси у відповідь? Чим віддячиш?
— Іди! – Внучка проявила прямолінійність, коли бабуся занадто довго взувалася. Можна було б прийняти цю команду за грубість, якщо не знати причин:
— Нам час лобити тобі подалок на завтла. Іди сколіше. І потім сколіше плиходь.