Слухай Міш, а може таксі викликати? Куди ти такий за кермо?
— Та ви чого пацани, тут їхати два квартали, поліції зроду тут немає, та й що багато випив чи що?
— Ну, дивись, як знаєш… Доїдеш зателефонуй.
— Добре, брякну. Гаразд, помчав я, Наташка дзвонила, каже вони з Микитою вже вдома скоро будуть. За дві хвилини Михайло вже сидів за кермом своєї машини. «Оце пацани, придумали, таксі. Тут їхати немає нічого, та й що я дурень летіти чи що? Випив, поводься пристойно, не газуй!» Він усміхнувся своїм думкам і вставив ключ у запалювання. «Щось холоднішає». Незабаром грубка та магнітола працювали вже на всю міць. Надворі було темно, де-не-де горіли вуличні ліхтарі.
Не поспішаючи, Мишко виїхав із двору своїх друзів і попрямував у бік свого будинку. Їхав він насправді повільно, акуратно, поступаючись дорогою лихачам-аматорам, та й не тільки їм. По радіо звучала якась гарна спокійна пісня англійською мовою. У салоні стало вже тепло, Мишко позіхнув «Щось сон зрубує, треба скоріше додому». На повороті у своє подвір’я він зупинився і почав шукати місце для паркування. «О, добре, моє місце вільне!» Але в ту ж мить Міша зауважив, що з іншого боку, йому назустріч, рухається автомобіль, його неулюбленого сусіда. І рухається він цілеспрямовано на його, Мішине, вільне місце.
«Ну вже негідник, хрін тобі сьогодні! Звик на моєму місці пастися, подивимося, хто перший! І з цими словами Михайло газонув так, що весь двір почув рев його мотора. На пристойній швидкості колесо машини наскочило на бордюр, машина підскочила і вискочила на газон, але це не зупинило водія, він навіть не мав часу подивитися в дзеркала, його мета — вільне місце на парковці. З’їжджаючи з газону, Мишко ввімкнув задню швидкість, часу бути обережним, не було… Магнітола, підтримувала його настрій, видаючи енергійну, забійну музику. Колонки працювали на повну силу. «Ні, не встигнеш, моє місце, моє! Чуєш?»
Рухаючись на задній швидкості, Мишко машинально глянув у дзеркало заднього виду. Він встиг помітити дві тіні… А потім удар… Щось стукнуло по його багажнику і задні колеса відчули перешкоду. Михайло швидко натиснув на гальмо. “Боже мій! Не може бути…”
Не відчуваючи ніг, чоловік вийшов з машини. Те, що він побачив, фактично зупинило його серце.
— Наталка! Наташка.
Поруч із автомобілем лежала його дружина. Вона не дихала.
— Вставай! Вставай! Ну що ти? Вставай! Наташ вставай!
Михайло намагався привести дружину до тями, робив штучне дихання, з усією силою тряс її… Але все було марно.
Хтось незнайомий сказав йому, що викликали швидку допомогу. Навколо машини зібралося багато людей. Мишко сидів на землі, притискаючи до себе неживе тіло дружини. «А де Микита?» Раптом різким болем віддалося у його голові. “Де син?”
І в цей момент він почув тихий стогін, який лунав з-під машини.
Чужий жіночий голос прокричав: — Дивіться, тут дитина! Він живий! Швидше!
У голові Михайла все пливло. Поліція, чужі люди, сусіди, лікарі…
— Чоловіче! Чоловіче! Ви мене чуєте? Ви тато хлопчика? Я ще раз питаю, чи Ви тато?
Наче з темряви перед ним з’явилося обличчя жінки, це була лікарка.
— Чоловіче, ви мене чуєте?
— Так, так, я вас чую.
— То ви батько хлопчика?
— Так, я його батько.
— Ми його забираємо, йому терміново потрібна операція. Ви їдете?
— А Наталя? Як вона?
— Це ваша дружина? Її вже не врятувати, кріпіться.
Знову все в тумані, дорога, лікарі, Микита з маскою на обличчі, лікарня, коридор, обличчя, одні чужі обличчя… Весь цей час Михайло тримав у своїх долонях дитячу ручку. Наче він боявся, що син піде, залишить його, його — недбайливого тата…
— Ні, Вам далі не можна! Чекайте тут!
— Він мій син! Я з ним!
— Вам же сказали, чекайте тут! Чоловіче! Відпустіть руку хлопчика, Ви нам заважаєте!
Двері перед ним голосно зачинилися. Так голосно, що здригнулося все тіло.
— Врятуйте його! Рятуйте, я прошу Вас!
«Що ж я накоїв? Господи за що? Михайло з гучним стоном звалився в крісло. Голова нічого не розуміла, він не міг повірити в те, що сталося. Наталя, її обличчя було перед його очима. “Прости мене! Що ж я накоїв, Наташ? Що я накоїв? Микиту, сина відвезли на операцію. Що мені робити?” Серце стискалося в грудях, давили сльози, і гучний стукіт у скронях, такий сильний, що більше нічого не було чути… Ці хвилини, ці години очікування, вони зводили з розуму, зупиняли серце, ці білі халати… Все, здається, всі хто проходив повз. , своїм виглядом говорили йому «Це через тебе! Це все через тебе! Ти винний!
І ось довгоочікувана хвилина, відчинилися двері, вийшов лікар… Обличчя лікаря було похмурим, він щось почав говорити. Але цієї хвилини у Михайла голосно задзвонив телефон, так голосно, що крім цієї мелодії, нічого не було чути.
Лікар продовжував щось говорити, а телефон все дзвонив і дзвонив. Мишко намагався його вимкнути, але це йому не вдавалося. Незабаром мелодія телефону заповнила весь простір, нічого, крім цього звуку… «Це ж мелодія Наташі! Хтось дзвонить із її телефону!»
— Алло!
— Міш, ти де? Ми ключі забули. Стоїмо тут на тебе чекаємо в під’їзді. Добре, хоч сусіда двері в під’їзд відкрив, інакше взагалі замерзли б.
— Наташ це ти … Ти жива?
— Ти чого там, перебрав чи що? Дружину вже не впізнаєш? Ану швидко додому!
Тільки зараз Михайло помітив, що сидить за кермом своєї машини. Подивився у вікно. Він у дворі своїх друзів, поряд із їхнім під’їздом. Чоловік не відразу зміг збагнути і повірити, що це реальність, що всі ці кошмари були сном…
«Господи дякую тобі!» на весь голос він прокричав ці слова «Дякую тобі Господи!» Такої радості він не відчував, напевно з самого дитинства, справжня радісна радість!
Рука машинально потяглася до запалювання… «Ну ні! Таксі, значить таксі!
Михайло вийшов із машини і з величезною усмішкою на обличчі, попрямував у бік дороги, пішки.