Стівен Фрай – актор, письменник, теле- і радіоведучий, кінодокументаліст, борець за громадянські права, просвітник, ерудит, людина-оркестр і національне надбання Великобританії.
Про злети й падіння душі Фрай знає не з чуток.
Мудрі думки Фрая, над якими варто замислитися:
1.
Головне, в чому я хотів би бути впевненим, – що в нашому світі більш за талант, енергія, завзяття, цілеспрямованість й понад усе інше, вартує доброта. Що більше у світі доброти й життєрадісності, тим цей світ завжди кращий. А всі гучні слова – чесність, справедливість, істина – карлики в порівнянні з величчю доброти.
2.
Облиште з’ясовувати, що спільного в успішних людей, подивіться краще, що об’єднує всіх неуспішних людей: вони весь час говорять лише про себе. «Мені потрібно зробити це, мені потрібно те…» – перші два слова зазвичай «мені потрібно». Тому їх ніхто й не любить, і тому вони ніколи не отримають того, що хочуть, через своє постійне «мені треба, я, мене, я, мій»…
Цікався довколишніми, використовуй очі, щоб дивитися на світ довкола, а не на самого себе, й тоді ти станеш цікавим, і люди до тебе потягнуться. Вони тягнуться до тепла й чарівності, які випромінюють ті, кому щиро цікаві інші.
3.
Багато разів я прикладав руку до грудей, щоб відчути, як під її тремтінням б’ється мотор серця, здіймаються легені, циркулює кров. У цих відчуттях мене вражав той факт, наскільки величезною силою я володію. Не магічною, а справжньою силою. Сил просто жити й чинити опір труднощам вже вдосталь, але я відчував, що в мене є ще й сила творити, примножувати, радувати, розважати й видозмінювати.
4.
Якось я мало не видав книгу в жанрі корисних порад. Вона називалася б «Стівен Фрай – про те, як стати щасливим: успіх гарантований!». Люди, купивши її, виявляли б, що вона складається з пустих сторінок, й тільки на першій написано: «Припиніть себе шкодувати – й ви будете щасливі». А решту сторінок були б призначені для малюнків або записів цікавих ідей, – ось яка це була б книжка, причому дуже крута книжка. Так і хочеться вигукнути: «О, як все просто!» Але ні, насправді припинити себе жаліти зовсім не просто, це страшенно важко. Тому що нам завжди себе шкода, врешті-решт, вся Книга Буття саме про це.
5.
Мені іноді допомагає думати про настрій та почуття, як про погоду. Ось кілька очевидних фактів: погода реальна; її неможливо змінити, просто забажавши, щоб вона змінилася. Якщо темно й падає дощ, значить, темно та падає дощ, і ми це не виправимо. Сутінки та дощ можуть тривати два тижні поспіль. Але колись знову стане сонячно. Наблизити цей день не є в нашій владі, але сонце з’явиться, цей день настане.
Так само й з настроєм. Хибно вважати, ніби наші почуття оманливі, ні, вони цілком реальні. Депресія, тривога, апатія такі ж реальні, як погода, і такі ж нам непідвладні. І ніхто в цьому не винен. Але й вони минуть, неодмінно минуть. Як ми миримося з погодою, так само доводиться миритися і з тим, яким іноді здається життя. «Сьогодні огидний день», – констатуємо ми, і це цілком реалістичний підхід, який допомагає нам придбати щось на кшталт уявної парасольки. «Гей-гей, тут дощ, я в цьому не винен і нічого не можу з цим вдіяти, треба перечекати. А завтра цілком може виглянути сонечко, і вже тут я свого не втрачу».
6.
Дехто впевнений, ніби їхній самореалізації перешкоджають численні азійці в Англії, існування королівської сім’ї, інтенсивність дорожнього руху у них під вікнами, підступність профспілок, байдужі роботодавці, небажання бездіяльність служб охорони здоров’я, комунізм, капіталізм, атеїзм, та що завгодно насправді, – за винятком лише їх власної марної й легковажної неспроможності взяти себе в руки.
7.
У мене є теорія – чимала частина бід нашого дурного й захопливого світу виникає з того, що ми постійно вибачаємося за те, за що перепрошувати абсолютно не потрібно. А ось за те, за що варто вибачатися, вважаємо не обов’язковим.
Мені слід просити вибачення за віроломство, зневагу, обман, жорстокість, відсутність доброти, марнославство й ницість, але не за спонукання, викликані моїми статевими органами, й вже тим більше не за сердечні пориви. Я можу жалкувати про ці пориви, гірко про них журитися, часом лаяти їх, клясти й посилати до бісової матері, але вибачатися – ні, за умови, що вони нікому не завдають шкоди. Культура, яка вимагає, щоб люди просили вибачення за те, в чому вони не винні, – ось вам гарне визначення тиранії, як я її розумію.
8.
Парадоксальним чином ненависть до себе – один з головних симптомів клінічного нарцисизму. Лише розповідаючи самим собі й усьому світові, як ми себе ненавидимо, ми забезпечуємо собі шквал похвал й проявів захоплення, якого, як ми вважаємо, заслуговуємо.
9.
Ймовірно, зараз я щасливіший, ніж раніше, й все ж маю визнати, що проміняв би себе, такого, яким став, на те, щоб бути тим, вічно нещасним, нервовим, сором’язливим, здивованим й зневіреним 16-річним Стівеном. Роздратованим, пройнятим тривогою й безглуздим, але живим. Тому що він вмів відчувати, а вміти відчувати – важливіше, за те, як себе почуваєш. Змертвіння душі – єдиний непростимий злочин, а якщо щастя на щось і здатне, то це на те, щоб замаскувати змертвіння душі.
10.
Якщо вдуматися, у кохання немає мети – це і робить його настільки величним. Мета є у сексу, в сенсі розрядки або іноді розмноження, але кохання, як і будь-яке мистецтво, як казав Оскар Уайльд, марне. Саме непотрібні речі роблять життя таким, що заслуговує того, щоб жити, й водночас сповненим загроз: вино, кохання, мистецтво, краса. Без них життя безпечне, але не варте занепокоєння.