АВТОР: ВАСИЛИНА КОПИТКО
На початку ХХ століття в українців з’явилась нова традиція – дарувати спеціальні обереги хлопцям, які вирушали боронити батьківщину. Такі амулети з бісеру для парубків плели кохані дівчата, сестри або мами. Військові носили їх біля серця – нерідко дійсно вони рятували від ворожої кулі.
Про унікальну традицію столітньої давності розповіла у Facebook Роксоляна Шимчук, етнограф.
Які обереги дарували українським військовим століття тому
“Котильони – невеликі бісерні п’ятикутники з петелькою вгорі, які дівчата плели на щастя і дарували своїм коханим, що вирушали обороняти свою землю. Їх вояки для паради вішали на ліву нагрудну кишеньку (ближче до серця). А коли йшли у бій, то загортали у середину. Коли куля потрапляла в район серця, часто застрягала, наштовхуючись на ось ці бісерні обереги, які, в такий спосіб, врятували не одне життя”, – пояснює етнограф.
За словами Шимчук, такими оберегами хлопці часто вихвалялися і хизувалися одне перед одним. Мовляв, у кого котильон кращий, того дівчина більше любить.
“Ми переконані, що свою назву цей бісерний оберіг взяв від однойменного давнього французького танцю, який став неймовірно популярним на землях Гуцульщини, Буковини, Опілля і Західного Поділля кінця ХІХ – початку ХХ століття. Він нагадує вальс у пришвидшеному темпі. Танець поклав початок, так званим, “котильйонним забавам”, – пише Шимчук.
Під час таких забав дівчина дарувала вподобаному хлопцеві зроблену власноруч прикрасу. За це, на знак вдячності, парубок частував її цукерками.
Такий обряд декларував взаємну симпатію і часто сприймався паруванням в очах громади. Пізніше котильони (котильйони) як обереги дівчата, сестри та матері дарували хлопцям, що вирушали на службу.
“Кожен котильон був неповторним. У нього впліталися рослинні та геометричні орнаменти, українська символіка, герби, ініціали вояків, птахи. Вважалося, що птаха закликає долю… Котильон первинно дарувався під час “котильованого вальсу” чи “котильйонних забав”, – додає експертка.
Назва танцю, безперечно, є набагато давнішою ніж назва українського атрибута початку ХХ століття. Така традиція зафіксована дослідниками тільки на теренах західної України.
“Можливо після цієї розповіді хтось з нинішньої молоді захоче повторити цю сентиментальну і теплу традицію”, – зауважує Шимчук.
